Joe's Journey to Supporting Ukrainians in Canada and Overseas

(An Interview with Joe in March 2026)

Canada has long been a second home to Ukrainians. Perhaps this is because it was thanks to the local diaspora that the Ukrainian community managed to preserve the Ukrainian spirit, traditions, and the unaltered history and culture of their homeland, and ultimately achieve independence in 1991. Ukrainians who arrived here as early as the end of the 19th century established themselves as hardworking, honest… A good reputation and respect within the local community are earned by more than one generation of immigrants from Ukraine. Therefore, when a full-scale war began in Ukraine in February 2022, Canadian society did not leave Ukrainians to face this crisis alone. Active, effective assistance from the very first days of Russia’s invasion of our land was provided not only by the Canadian government itself, but also by individual citizens. Such as a person of our story today, volunteer Joe O’Hara.

He is 71 (he’ll turn 72 next month). He’s been retired for nine years now. “It’s a little boring,” Joe remarks. But he immediately adds: “My wife and I have a daughter and two grandchildren, so family life is lively; we devote a lot of attention to them - these are such pleasant responsibilities, because we’re a family.” Joe loves fishing and traveling. His next trip will be to Odesa. He dreams of visiting there, since he’s heard nothing but good things about it as a beautiful city. 

But let’s take it one step at a time.

First Steps as a Volunteer Helping Ukrainians

The first thing I did was go pick up a couple at the Toronto airport—well, actually no, it was at the Kitchener train station—and I drove them to the Ukrainian shelter in Mayhill. Back then, everything was still so uncertain. But people were arriving, and help was needed. So I started helping: giving rides and buying groceries for various shelters, and so on. Actually, that’s when I made a new friend, Luka. 

 I was at the lumber yard loading wood for a home project when Luka offered to help me load. We started chatting and I asked him where he was from because of his accent. He said he was from Ukraine and had come here by himself and was living with a host family. He didn’t know many people and after a few trips to the store we developed a friendship. We started spending a little time together, went out for coffee or dinner, and so on. And we’re still friends; it’s been almost three years. 

That’s what I was doing - helping people wherever I could...

All Hands and Hearts - Ukraine Aid International

So I helped out a bit here, and then I decided that I really wanted to go and help the Ukrainian people in Europe. You know, thousands of people were fleeing Ukraine, and the train stations were overflowing with people, and I wanted to go there and help however I could. So I found a charity called All Hands and Hearts. And I signed up there to undergo a thorough background check to make sure I was eligible to work.

And I went to Krakow, Poland, and I helped there while they were renovating an old building for Ukrainians. Because 300,000 Ukrainians had arrived in Krakow (Poland). And the Polish had to do a lot of things to help them.

They built a community center for Ukrainians to gather, and I helped with a lot of the construction work. That place has already opened, and that’s where many Ukrainians in Krakow gather.

I also helped out at several other charitable organizations there: at a food bank, at a thrift store where Ukrainians went to buy clothes, food, and other similar items.

All roads lead to… Kyiv

So last year I thought, hmm, I’d go again, but this time I wanted to go to Ukraine and, hmm, help people directly.

I wanted to go to small towns and villages, deliver food and other supplies.

That’s exactly what happened. I went there and helped out with several different charitable organizations. We put together food packages, first-aid kits, and supplies for soldiers to use in the trenches. You know, all sorts of things, and we loaded up vans, which then headed out to the soldiers, the defenders on the front lines.

So I went to Kyiv and rented an apartment there. 

My first night there, in that apartment in Kyiv, was on the 17th floor of a high-rise building. And that very first night, I woke up - I think it was around 11 or 12 - and heard weapons being fired. I rushed to the window and saw big orange balls, fire, and explosions in the sky, and that’s when it really hit me.

So every night, almost every night, while I was there, there was, um, shelling and other things like that, but it was far from where I was, so I was fine.

And despite everything, Kyiv was beautiful, very interesting to me. I tried a lot of delicious Ukrainian food. And I didn’t neglect my hobby - I walked all over Kyiv. I walked for miles to see the city, the cathedrals, and other notable places, took lots of photos, and bought a few souvenirs. 

The ashes of Klaas touch my heart

On one of these walks, I came to a square where I saw the Memorial to the Heroes who fell in this war. At that very moment, the funeral of a defender of Ukraine - a resident of South America - was taking place there. It was so moving to witness the emotions of the people who had gathered to pay their respects to the hero, and especially those of his fellow soldiers. 

There I also met a soldier who had volunteered to go to the front. I think he was from Japan or Korea. When he found out I was from Canada and had come as a volunteer, he offered to show me the parade ground. To show me the flags of all the countries that are helping, including Canada.

He also told me about the memorial wall and showed it to me. I stared at the faces in the photos. They were all very different people. Obviously, many of them were family men; some, I think, were even grandfathers. But what struck me the most, and still lingers in my thoughts, is how many young faces there are on that wall… It’s crazy.

Volunteering as a Conscious Lifestyle Choice

I learned a lot while I was there - just being there and helping out, you know. So I came back and... I’m continuing to do the same thing - helping. I help not only here where I live, but also in neighboring towns, like Kitchener, for example...  

My wife and I have a food bank in our basement, which is funded by donors. We buy food and deliver groceries to different homes - there are six different homes - and we deliver groceries to them once a month.

And, um, we help with other things, like buying toys for the kids at Christmas, and we have a bread-packing day at St. Michael’s Church. And, um, it’s wonderful. And they have a lot of wonderful events too, you know, we’ve learned how to make pies, borscht, and potato pancakes.

- I’ve been thinking about how I see myself in relation to Ukrainians. I think about how they, just like all of us, are trying to build a life for themselves wherever they can. And during this difficult period in their history, while the war is ongoing, they need help. You know, everyone needs help sometimes, and no one should feel embarrassed about asking for it. That’s why we’re here - we’re volunteers, so we can stand by those who need help.

Speaking of gratitude

They’re all - every single one of them - undoubtedly grateful. I haven’t met a single person yet who doesn’t appreciate what you’re doing for Ukraine.

Let me give you an example. When I was in Kyiv, I had to use Uber every day to get to the warehouse where I worked. Once I told the Uber driver that I was a volunteer... So this guy even stopped the car and hugged me - a complete stranger to me, just an Uber driver in Kyiv.

He was so happy and grateful that someone had come all the way from Canada to help. It was quite touching. Could such gratitude really be too much for anyone? 

… Joe is hitting the road again. This time, his journey is headed to Odesa. In that beautiful city, he’ll once again work with a charity, volunteer, and distribute food to those in need.

He’s already bought plane tickets and rented an apartment. Again in a high-rise, on the top floor. Why? So he can see Odesa in all its beauty - a beautiful city in a beautiful country caught in a long, difficult war.

Oksana Svystun

(Ukrainian newcomer)

Волонтерські будні Джо О’Хари

Канада віддавна була для українців як друга батьківщина. Можливо, тому, що саме завдяки тутешній діаспорі, українській громаді вдалося зберегти український дух, традиції, неспотворену історію та культуру рідної землі та, зрештою, здобути незалежність у 1991-му. Українці, які прибули сюди ще наприкінці позаминулого століття, зарекомендували себе як працьовиті, чесні… Добра репутація та повага серед місцевої громади здобуваються не одним поколінням вихідців з України. Тому, коли у лютому 2022 р розпочалася повномасштабна війна в Україні, канадське суспільство не залишило українців з цією бідою наодинці. Активну, дієву допомогу з перших днів вторгнення росії на нашу землю надавали  не лише власне держава Канада, а й окремі її громадяни також.  Як от герой нашої оповіді сьогодні волонтер Джo О’Хара.  

Йому - 72 (виповниться наступного місяця). Уже девʼять років як він на пенсії. “Трохи нудно,” - зауважує Джо. Але тут же додає: “Маємо з дружиною доньку та двох онуків, то сімейне життя бурхливе, ми приділяємо їм багато уваги, це такі приємні турботи, бо ж ми - сімʼя”. Джо захоплюється рибалкою та подорожами. Наступна подорож буде в Одесу. Мріє там побувати, адже чув про нього лише хороші відгуки як про прекрасне місто. 

Але давайте про все по порядку.

Перші кроки як волонтер у допомозі українцям

Перше, що я зробив, це поїхав і підібрав пару у аеропорту Торонто, ну, власне ні, це було на залізничному вокзалі Кітченер, і я відвіз їх до українського будинку в Maryhill. Тоді все було ще таким невизначеним. Та люди прибували і треба було допомагати. І я почав допомагати: підвозити та купувати продукти для різних будинків тощо. 

Власне, відтоді у мене зʼявився новий друг Лука. Я був на лісопильні, вантажив дрова для домашнього проєкту, коли Лука запропонував мені допомогти з навантаженням. Ми почали розмовляти, і я запитав його, звідки він родом, через його акцент. Він сказав, що з України, приїхав сюди сам і живе в приймаючій родині. Він не знав багатьох людей, і після кількох походів до магазину ми потоваришували, почали трохи проводити час разом, ходили на каву або вечеряти тощо. І ми досі друзі, минуло майже три роки. 

Ось це те, чим я займався - допомагав людям, де тільки міг...

All Hands and hearts -  Ukraine Aid International

Тож я трохи допомагав тут, а потім вирішив, що справді хочу поїхати і допомогти українському народу в Європі. Знаєте, вони тисячами покидали Україну, а залізничні станції були переповнені людьми, і я хотів поїхати туди і допомогти чим зможу. Тож я знайшов благодійну організацію під назвою All Hands and hearts. І я зареєструвався там, щоб пройти ретельну перевірку мого біографічного стану, щоб переконатися, що я можу працювати. І я поїхав до Кракова, Польща, і я допомагав там, коли вони ремонтували стару будівлю для українців. Тому що 300 000 українців приїхали до Кракова (Польща). І полякам довелося зробити багато речей, щоб допомогти їм. Вони побудували громадський центр для зустрічей українців, і я допомагав з багатьма будівельними роботами. Це місце вже відкрилося, і саме там зустрічається багато українців у Кракові. Я також допомагав у інших кількох благодійних організаціях там: у продовольчому банку, в секонд-хенді, куди українці ходили купувати одяг, їжу та інші подібні речі.

Усі дороги ведуть до… Києва

Тож минулого року я думав, що, хм, поїду ще раз, але цього разу я хотів поїхати до України та, допомагати людям безпосередньо. Я хотів поїхати у містечка та села, доставляти їжу та інші подібні речі. Так і сталося. Я поїхав туди і допомагав разом із кількома різними благодійними організаціями. Ми збирали продуктові набори, аптечки, речі для солдатів, які можна використовувати в окопах. Знаєте, різні речі, і ми завантажували фургони, а потім вони вирушали до солдат, захисників на передовій. Тож я поїхав до Києва і орендував там квартиру. 

Моя перша ніч там, у тій квартирі в Києві, була на 17-му поверсі багатоповерхового будинку. І першої ж ночі я прокинувся, здається, близько 11-ї чи 12-ї, і почув, що скидають зброю. Я кинувся до вікна і побачив великі помаранчеві кулі, вогонь і вибухи в небі, і я це справді усвідомив. Тож щоночі, майже щоночі, коли я був там, відбувалися, хм, завали та інші подібні речі, але це було далеко від того місця, де я був, тому зі мною все було гаразд.

І попри все Київ був прекрасним, дуже цікавим для мене. Я спробував багато смачної української їжі. А ще я не зрадив своєму хобі та пройшовся пішки по всьому Києву. Я пройшов кілометри, щоб побачити місто, собори та інші видатні місця, зробив багато фотографій та купив кілька сувенірів. 

Попіл Клааса стукає в серце

В одній з таких пішохідних мандрівок я вийшов на площу, де побачив Меморіал героям, полеглим у цій війні. Саме у той час там відбувався похорон захисника України, жителя Південної Америки. То було так темно спостерігати за емоціями людей, що зібралися віддати шану герою, а особливо за його товаришами по службі. 

Там же я зустрів солдата, який пішов добровольцем на фронт. Здається, він був з Японії чи Кореї. Коли дізнався, що я з Канади і приїхав як волонтер, то запропонував показати мені плац. Показати мені прапори усіх тих країн, які допомагають, і Канади також. Він же і показав мені меморіальну стіну. Я вдивлявся в обличчя на фото. То були зовсім різні люди. Очевидно, багато з них були сімейними людьми, деякі, я думаю, навіть були дідусями. Але що найбільше вразило, досі у моїх думках, так це те, скільки юних облич на тій стіні… Це божевілля.

Волонтерство як свідомий вибір способу життя

Я багато чого навчився, поки був там, просто був там і допомагав, знаєте. Тож я повернувся і... продовжую робити те ж саме - допомагати. Допомагаю, не лише тут, де живу, а і в сусідніх містах, Кітченері наприклад.  

У нас з дружиною є продовольчий банк у підвалі, який фінансується донорами. Ми купуємо їжу та розвозимо продукти до шести різних будинків. Також ми допомагаємо з іншими речами, такими як купівля іграшок для дітей на Різдво, і в нас є день пакування хліба в церкві Святого Михайла. І, якщо бути чесним, скажу: це чудово. 

До речі, про вдячність

Вони всі, кожен з них вдячні безперечно. Я ще не знайшов жодного, хто б не цінував те, що ти робиш для України. Ось наведу такий приклад. Коли я був в Києві, мені доводилося щодня користуватися Uber, щоб дістатися до роботи на складі, де я працював. Одного разу я сказав водієві Uber, що я волонтер. То цей хлопець навіть зупинив машину і обійняв мене, незнайома мені людина, він просто водій Uber в Києві. Він був такий щасливий і вдячний, що хтось з далекої Канади приїхав, щоб допомогти. Це було досить зворушливо. Невже для когось може бути недостатньо такої вдячності? 

Так, вони всі дуже-дуже вдячні там, правда ж, я знаю, що вони завжди вдячні... Я ще не знайшов жодного, хто б не цінував те, що ви для них робите.

Ми хочемо розповісти більше про таких людей, як Джо. Про людей, у яких, як і в кожного українця, прах наших жертв війни стукає в серця… Хочемо хоча б таким чином - через переказування їхніх особистих історій - показати їм, як безмежно вдячні українці за розуміння, допомогу, підтримку. Це дуже важливо й цінно для нас. 

…Джо знову збирається в дорогу. На цей раз його шлях спрямований до Одеси. У тому красивому місті він знову працюватиме у благодійній організації, займатиметься волонтерством, роздаватиме їду потребуючим.

Вже купив квитки на літак, орендував квартиру. Так само у висотці, на найвищому поверсі. Чому? А щоб побачити у всій красі яка вона - Одеса, красиве місто красивої країни у затяжній тяжкій війні.

- Я роздумую, як я бачу себе з українцями.  Думаю про те, що вони, як і всі ми, намагаються влаштувати собі життя, де можуть. І у цьому складному періоді їхньої історії, коли триває війна, їм потрібна допомога. Знаєте, що всі іноді її потребують, і ніхто не повинен турбуватися про те, щоб просити про допомогу. На те і є ми - волонтери, щоб бути поряд з тими, хто потребує допомоги.

Оксана Свистун