The Road to Ukraine: The Calling of Canadian Volunteer Joe O’Hara

Written by Olena Gadomska.

In the middle of a conversation about russian[1] missiles, air raid sirens, casualties, and war, Canadian volunteer Joe O’Hara suddenly falls silent. He needs to check whether his paid parking time has run out. This brief pause is a reminder of the difference between two worlds that exist side by side today. For Joe, the war began with the news, and it never really ended. Over the past several years, he has travelled to Ukraine, worked with refugees in Poland, supported Ukrainian families in Canada, and volunteered in Ukraine under the sounds of sirens and drones. This is the story of a man who could have stayed on the sidelines but chose instead to stand beside others.

In the middle of our conversation about the war in Ukraine, Joe suddenly stops talking. “I need to check the parking,” he says, pulling out his phone, glancing at the time, and doing the math in his head. “No, it’s all good. I’ve still got about fifteen minutes,” Joe says.

Joe O'Hara and Olena Gadomska

Just moments earlier, the two of us - a Canadian volunteer and a Ukrainian woman - had been talking about russia’s war against Ukraine, air raid sirens, nighttime explosions, and his volunteer work both in Ukraine and with Ukrainians in Canada.

The Breath of War

Joe followed the news. He saw images of destroyed cities and read reports about russian atrocities committed against both military personnel and civilians in Ukraine in early 2022.

“When the russians entered Ukraine, my first thought was: why are they bothering these people? They haven’t done anything wrong to russia. This is simply a peaceful, independent country that isn’t threatening anyone. There was no aggression coming from Ukraine. I just couldn’t understand the point of the invasion,” Joe recalls.

Joe O’Hara’s journey alongside Ukrainians began with russia’s full-scale invasion of Ukraine. Since then, he has travelled to Ukraine and has continuously supported Ukrainians in Canada.

Joe met newly arrived refugees at train stations, drove them to temporary accommodations, and helped with groceries and household necessities. In the basement of his family home, he operates a food bank supported by donors. Together, he and his wife purchase food and deliver it to six different guest houses where Ukrainian families are living.

Eventually, Joe’s support for Ukrainian families extended beyond Canada.

But first came Poland in early 2022, where he worked with a charitable organization helping Ukrainian refugees. There, he renovated space for a community сentre in Krakow, worked at a food bank, and helped in humanitarian aid warehouses.

In the War Zone - Kyiv, Ukraine

After his volunteer mission in Poland, Joe returned home. But peace did not return to Ukraine. So, before long, this volunteer with an open heart for Ukrainians made his way to Kyiv.

There, Joe worked with several volunteer organizations. Together with other volunteers, he sorted humanitarian aid, assembled food packages, first-aid kits, and supplies that would later be sent to Ukrainian soldiers on the front lines and to areas affected by active fighting.

He still remembers his first night in Kyiv.

He woke up to the sound of explosions. Through the window, he could see orange flashes lighting up the night sky. Until then, the war had existed for him through news reports and conversations with people. That night, for the first time, it became something he could see with his own eyes.

In his free time, Joe spent a great deal of time walking through the city. He says he covered dozens of kilometres on foot. He wandered through old streets, visited cathedrals, photographed buildings and public squares. He enjoyed simply observing the city and its people.

One day, he found himself at Maidan Nezalezhnosti - Kyiv’s Independence Square. “I saw what looked like a yellow-and-blue field. But they weren’t flowers. It was an enormous number of small Ukrainian flags that people had placed there as a sign of respect and gratitude for fallen soldiers,” Joe says.

At that very moment, a farewell ceremony was taking place for a volunteer fighter from South America who had been killed while fighting for Ukraine. His fellow soldiers stood nearby, along with ordinary citizens. Some knelt in silence, heads bowed, paying tribute to a man who had died resisting russia’s invasion.

Later, one of the soldiers showed Joe a memorial dedicated to those who have been killed since 2014 - a memorial that continues to grow with new faces.

“What struck me the most and still stays with me - were those forever-young faces on that wall... and how many of them there were. And that was only one memorial. So many lives never fully lived. So many futures taken away,” Joe says.

2026 - Ukraine Again

This year, in 2026, Joe volunteered in Odesa, a large port city on the shores of the Black Sea.

Because of a bomb threat at an airport in Moldova, where Joe had landed on his way to Odesa, passengers were kept on the plane for several hours while security dogs searched the area. Due to the delay, Joe missed his bus to Odesa and did not arrive in the city until late at night.

The problem was that he arrived during curfew, when residents are not allowed to be out on the streets. However, the owner of the apartment where Joe was staying drove across the city to pick him up from the bus station, even though they had never met before.

Odesa greeted the Canadian volunteer with complete darkness and silence.

Because of the curfew, the streets were nearly empty. Apartment windows were dark. There were no crowds, no nightlife, none of the usual sounds of a city after dark.

“Normally, a big city has a nightlife illuminated by streetlights. But there it was unusually dark and empty. It felt a little unsettling,” Joe recalls of his first impressions.

“On my first night, I woke up to an air raid siren. I could hear russian drones overhead and explosions in the distance. It was crazy,” Joe says.

The next morning, the volunteer work began.

Joe headed to a kitchen where volunteers from Food for Life Odesa, part of the international Food for Life mission, were waiting for him. The project provides vegetarian meals to vulnerable members of the community.

The volunteer team Joe joined prepared and distributed hot meals to refugees, volunteers, elderly residents, and people who were ill. On Fridays, the menu featured a traditional Ukrainian favourite - Borscht[2].

Joe tries Ukrainian borscht in Canada

Joe was already familiar with the taste of Ukrainian borscht and had even made it at home. This time, however, a volunteer cook from Moldova introduced him to a new version of the dish - meatless, but rich with aromatic spices.

“We spent a lot of time preparing ingredients for soups. Then we’d pull out huge pots, fire up the big soup kettles, and start putting everything together. I’m now a pretty experienced potato, carrot, and beet peeler,” Joe jokes.

Every afternoon, the food was loaded into a van and delivered across the city. People were already waiting at the distribution points. A typical workday lasted five or six hours.

Among the volunteers, Joe met a quiet young man, about twenty years old.

“He was a victim of the war. He lived with his family in an apartment building that, as I understand it, was bombed. He had to help carry out the bodies of those who were killed. In his short life, he had seen more than many people see in an entire lifetime of peace,” Joe says.

Joe came to realize that in Ukraine, almost every second person is a volunteer.

“There are so many local volunteers, not just international ones. Many of the charities there were created by Ukrainians themselves to help their neighbours. That says a lot,” he adds.

After work, Joe would walk through the city, spend time by the sea, and wander through parks. He watched people going about their daily lives. Spring was in full bloom.

He saw traffic jams on the roads. People hurried to work. Cafes opened their doors. Children walked to school. Families strolled through parks.

“I thought I would see more panic, but surprisingly, Ukrainians continued doing ordinary everyday things. For a moment, you could almost forget and think it was a normal city living a normal, peaceful life,” Joe says.

Yet, as he describes it, people seemed quieter, more reserved, focused on getting through each day. There was tension in the air.

Joe encountered many young men and women with prosthetic limbs or in wheelchairs moving through streets lined with damaged buildings. Meanwhile, drones flew overhead, ballistic missiles threatened from above, air raid sirens echoed through the city, and shelter doors swung open.

“Air raid alerts can be sounding, you might hear an explosion or something similar, and people just keep walking. They understand the danger, but they don’t show it. They continue living in the middle of it all,” Joe says.

Odesa lived and breathed war. Any temporary feeling of calm or peace proved to be deceptive.

Joe recalls that there was a school across the street from the kitchen where he volunteered. Whenever an air raid siren sounded, the children would leave the building and calmly make their way to the shelter.

“They behaved like ordinary children. They didn’t panic or run. They simply walked in a direction that seemed very familiar to them. But this isn’t normal - studying in shelters, spending your childhood under sirens, living while waiting for the next attack. Who knows what kind of scars it leaves on a child’s mind,” Joe says.

Life in Odesa continues despite everything.

People cherish the quiet and peaceful moments between missile attacks and explosions. At night, many hold their breath while waiting for the all-clear signal.

People still go to theatres and the opera. But they do not always get to finish a performance. During russian attacks, city regulations require activities to stop and people to seek safety.

Joe himself never got to hear the end of an opera performance at the Odesa Opera House, a building that impressed him with its beauty and elegant architecture.

Odesa Opera House

“Odesa is a large and atmospheric city with the smell of the sea, incredible food, and a unique culture. But unfortunately, there is a big “BUT” - buildings damaged by shelling, windows boarded up where glass once was, air raid sirens tearing through the silence, the sounds of missiles, signs pointing to shelters, large cemeteries filled with fallen soldiers, grieving families, and shattered lives. War,” Joe says.

Joe has been thinking about returning to Ukraine with a new mission, perhaps helping repair homes where enemy attacks have blown out windows and damaged buildings.

“But of course, I hope to visit a peaceful Ukraine someday. I’d love to see the Carpathian Mountains. I’ve heard about their breathtaking beauty, and I still want to experience them for myself. There’s something about that place that keeps drawing me there. I’ve watched many videos about the Ukrainian mountains,” Joe says.

A few moments later, he glanced at his watch and remembered the parking meter again.

We said goodbye and promised to stay in touch.

Perhaps, one day, we will meet again in a peaceful Ukraine - somewhere in the Carpathian Mountains.

---

[1] The author deliberately writes the word «russia» in the text with a lowercase letter. This country does not deserve a capital letter.

[2] Ukrainian borscht has been included in the UNESCO List of Intangible Cultural Heritage as a Ukrainian dish. This happened in 2022, after collecting borscht recipes from different regions of Ukraine, which proved its Ukrainian origin. This iconic beet soup is made with beef, cabbage, potatoes, carrots, garlic and dill. Then served with a dollop of sour cream and rye bread.

---

Дорога в Україну: поклик канадського волонтера Джо О'Хара

Автор: Олена Гадомська

Посеред розмови про російські ракети, повітряні тривоги, загиблих – війну, канадський волонтер Джо О'Хара раптом замовкає. Йому потрібно перевірити, чи не закінчився оплачений час на парковці. Ця коротка пауза нагадує про різницю між світами, які сьогодні існують паралельно. Для нього війна почалася з новин та не закінчилася. За останні роки Джо двічі побував в Україні, працював із біженцями в Польщі, допомагав українським родинам у Канаді та волонтерив в Україні під звуки сирен і дронів. Це історія про людину, яка могла залишитися осторонь, але вирішила бути поруч.

Посеред розмови про війну в Україні Джо раптом замовкає.

«Треба перевірити паркування», — він дістає телефон, дивиться на годинник, рахує про себе. «Ні, все добре. Ще хвилин п'ятнадцять є», — каже Джо.

За кілька хвилин до цього ми – канадський волонтер та я – українка, розмовляли про війну, розпочату росією проти України, повітряні тривоги, нічні вибухи та його волонтерство в Україні та для українців в Канаді.

Подих війни

Джо стежив за новинами, бачив кадри зруйнованих міст, читав про російські звірства проти військових та цивільного населення в Україні на початку 2022 року.

«Коли росіяни зайшли в Україну, моя перша думка була — навіщо вони чіпають цих людей? Вони ж нічого поганого не роблять росії. Це просто цивільна, незалежна країна, яка нікому не загрожує. Там немає жодної агресії. Я не міг зрозуміти сенс вторгнення», — згадує співрозмовник.

Шлях Джо О'Хара поруч з українцями почався з повномасштабним вторгненням росії в Україну. Відтоді він вже двічі побував в Україні та безперервно допомагає українцям в Канаді.

Джо зустрічав новоприбулих біженців на вокзалах, підвозив до тимчасового житла, допомагав із продуктами та побутовими речами. У сімейному будинку Джо є продовольчий банк у підвалі, який фінансується донорами. Його дружина та він закуповують їжу та розвозять її до шести різних гостьових будинків, де проживають українські сім’ї.

Згодом Джо почав допомагати українським родинам не лише в Канаді. Він вже вдруге відвідав Україну.

Але спершу була Польща на початку 2022, де він працював із благодійною організацією, що допомагала українським біженцям. Там він ремонтував приміщення для громадського центру в Кракові, працював у продовольчому банку та допомагав на складах гуманітарної допомоги.

У зоні війни – Україна, Київ

Після волонтерської місії в Польщі Джо повернувся додому, але мир в Україну — не повернувся. Тож згодом волонтер з відкритим до українців серцем іде в Україну, до Києва.

Там Джо працював із кількома волонтерськими організаціями. Разом з іншими волонтерами він сортував гуманітарну допомогу, комплектував продуктові набори, аптечки та речі, які згодом відправляли українським військовим на передову та в зони бойових дій.

Першу ніч у Києві він пам'ятає досі. Прокинувся від вибухів. За вікном було видно помаранчеві спалахи в небі. До цього війна існувала для нього у новинах та розмовах із людьми. Тієї ночі вона вперше стала чимось, що можна було побачити на власні очі.

У вільний від роботи час Джо багато ходив містом. Каже, що пройшов пішки десятки кілометрів. Гуляв старими вулицями, заходив до соборів, фотографував будівлі та площі. Йому подобалося просто спостерігати за містом і людьми.

Якось він опинився на Майдані Незалежності - центральній площі Києва.

«Я побачив жовто-блакитне поле. Але то були не квіти. То була величезна кількість маленьких жовто-блакитних прапорців, що люди залишають як знак пошани та вдячності полеглим воїнам», — каже Джо.

Саме тоді на площі відбувалася церемонія прощання із загиблим добровольцем із Південної Америки, який воював за Україну. Поруч стояли його побратими та просто люди. Дехто ставав навколішки, схиливши голови додолу у проникливому мовчанні та віддаючи шану загиблому у боротьбі проти росії.

Пізніше один із військових показав Джо меморіал загиблих з 2014 року, який поповнюється новими обличчями досі.

«Найбільше вразило та досі у моїх думках – це навіки юні обличчя на тій стіні… та їх величезна кількість. І це тільки на меморіальній дошці. Непрожиті життя, зруйновані долі», — каже Джо.

2026 і знову Україна

Цього 2026 року Джо волонтерив в Одесі – портове велике місто на березі чорного моря.

Через повідомлення про вибухівку в аеропорту Молдови, у якому опинився наш волонтер, аби дістатися Одеси, пасажирів кілька годин не випускали з літака, поки собаки пронюхували територію. Через таку затримку Джо пропустив автобус до Одеси і дістався до міста вже глибокої ночі. Проблема була в тому, що Джо дістався Одеси саме у комендантську годину, коли жителям не дозволено бути на вулицях. Але власник квартири, де волонтер мав зупинитися, приїхав за ним на автостанцію через усе місто, хоча вони ніколи раніше не зустрічалися.

Одеса зустріла канадського волонтера суцільною мовчазною темрявою. Через комендантську годину вулиці були майже порожні. Не світилися вікна, не було натовпів людей, не було звичного нічного міського шуму.

«Зазвичай великому місту притаманне нічне життя під світло ліхтарів. А там було незвично темно і порожньо на вулицях. Стало трохи моторошно», — Джо згадує перші відчуття при приїзді.

«У першу ніч я прокинувся від сирени, було чути російські дрони над головою та вибухи. Це було божевілля», — каже Джо.

Наступного ранку розпочалася волонтерська робота. Джо пішов на кухню, де його чекали волонтери благодійної організації «Їжа життя. Одеса» від міжнародної місії «Food for Life» – проєкт по роздачі вегетаріанської їжі незахищеним верствам населення.

Команда волонтерів, у якій працював Джо, готувала та роздавала гарячу їжу біженцям, волонтерам, літнім та хворим людям. А по п’ятницях був традиційний український суп — борщ.

Джо вже був знайомий зі смаком українського борщу та навіть готував його вдома. Однак цього разу волонтер — кухар з Молдови — вразив Джо новим унікальним смаком борщу без м’яса, але з запашними спеціями.

«Ми багато готували інгредієнти для супів. Потім діставали великі каструлі, запалювали великі казани для супу і починали все складати разом. Я тепер досить досвідчений чистильник картоплі, моркви і буряка», — жартує Джо.

Щодня після обіду їжу завантажували у фургон і розвозили містом. Біля пунктів роздачі вже чекали люди. Робочий день зазвичай тривав 5 - 6 годин.

У волонтерській команді Джо зустрів мовчазного хлопця — волонтера, років 20.

«Він був жертвою війни. Він жив у багатоквартирному будинку зі своєю родиною. Здається, їх розбомбили. Він мусив допомагати виносити тіла загиблих. За своє коротке життя хлопець бачив більше, ніж інші бачать за все мирне життя», — розказує Джо.

Джо зрозумів, що в Україні кожен другий місцевий — волонтер.

«Дуже багато місцевих, а не тільки іноземних волонтерів. Багато благодійних організацій там створили самі українці, щоб допомагати сусідам. І це багато про що говорить.», — додає співрозмовник.

Після роботи Джо йшов гуляти містом, ходив до моря, бродив парками. Спостерігав за людьми. Саме розквітала весна.

Джо бачив затори на дорогах. Люди поспішали на роботу. Відкривалися кав'ярні. Школярі йшли на навчання. У парках гуляли сім'ї.

«Я думав, що побачу більше паніки, але, на диво, українці продовжували робити буденні звичні справи. На одну мить можна було забутися і подумати, що то звичайне місто та звичайне мирне життя», — ділиться враженнями Джо.

Однак, як каже Джо, всі були якимись тихішими, стриманими, зосередженими на тому, щоб прожити кожен день. У повітрі відчувалася напруга. Джо зустрічав багато молодих хлопців, чоловіків і жінок з протезами або на інвалідних візочках посеред зруйнованих будинків та вулиць. Між тим всім літали дрони та ворожа балістика, ревіла повітряна тривога, відчинялися двері укриття.

«Повітряні тривоги можуть лунати, можна чути вибух чи щось таке, але люди продовжують іти. Вони усвідомлюють небезпеку, але не показують і продовжують жити посеред цього», — говорить Джо.

Одеса жила та дихала війною. Тимчасове відчуття спокою та миру виявилося дуже оманливим.

Джо розказує, що навпроти кухні була школа. Коли вчергове пролунала повітряна тривога, діти вийшли з будівлі й організовано попрямували до укриття.

«Вони поводилися як звичайні діти, не панікували і не бігли». Просто йшли у вже, здавалося, відомий їм напрямок. Це не норма насправді — навчання в укриттях, дитинство та життя під сирени, в очікуванні прильотів. Хто знає, які травми засядуть в дитячій свідомості від такого», — говорить Джо.

Життя в Одесі триває попри все. Люди радіють тихим і мирним хвилинам життя поза звуками ракет, вибухів та тамують подих по ночам, в очікуванні відбою тривоги.

Люди ходять до театрів та опер. Однак не завжди додивляються до кінця вистави чи дослухують оперу – бо діють правила, що під час російських атак, вся діяльність міста зупиняється. Так і Джо не дослухав оперу в Одеському оперному театрі, який вразив його своєю красивою та елегантною архітектурою.

«Одеса — велике та атмосферне місто із запахом моря, смачної кухні, особливої культури». Але, на жаль, є велике «Але» — понівечені снарядами будинки, забиті дошками вікна замість вибитого скла, розвиваючі повітря сирени та звуки ракет, вказівники на укриття, великі кладовища полеглих воїнів, нещасні сім’ї, зруйновані життя. Війна.», — додає Джо.

Джо розмірковує над поверненням до України з новою місією, наприклад – допомогти з обладнанням будинків, де ворожа техніка вибила вікна та зруйнувала житло.

«Але я сподіваюся, звісно, поїхати до мирної України. Наприклад, в гори «Карпати», бо чув про їхню заморожуючу красу й досі хочу їх побачити. Щось у цьому місці, що мене туди тягне. Я бачив багато відео про українські гори», — додає на завершення Джо.

Потім глянув на годинник і знову згадав про парковку.

Ми попрощалися до нових зустрічей. Можливо – до мирних зустрічей в українських Карпатах.